Теорія літератури

Таблиця творів,  жанрів,  стилів  та  їх  авторів

Стилі	Письменники	Твори	Жанри
Орнаменталізм	-	«Слово про похід Ігорів»	поема, героїчна пісня
Монументалізм	Нестор	«Повість минулих літ»	літопис
Бароко	Г.Сковорода	«De libertate» «Всякому місту – звичай і права» «Бджола та Шершень»	лірика гром. лірика гром. байка епічна
Класицизм	І. Котляревський	«Наталка Полтавка» «Енеїда»	драма поема
Сентименталізм	Г. Квітка-Основ’яненко	«Маруся»	повість соц.-побут.
Романтизм	Т.Шевченко	«До Основ’яненка» «Катерина» «Гайдамаки»	лірика поема поема
	П. Куліш	«Чорна рада»	роман істор.
	М. Вовчок (Вілінська)	«Максим  Гримач»	оповідання
	О. Гончар	«За мить щастя»	новела
	В. Сосюра	«Любіть Україну»	лірика гром.
Реалізм	Т.Шевченко	«Мені однаково» «Кавказ» «Сон» (комедія) «І мертвим, і живим…» «Заповіт»	лірика невільнича поема сатир. поема сатир. поема-послання лірика
	І. Нечуй-Левицький	«Кайдашева сім’я»	повість  сусп.-побут.
	П. Мирний (Рудченко)	«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»	роман соц.-псих.
	І. Карпенко-Карий (Тобілевич)	«Мартин Боруля»	трагікомедія
Модернізм	М. Куліш	«Мина Мазайло»	трагікомедія
	І. Драч	«Балада про соняшник»	лірика
Неоромантизм	Л. Українка (Косач)	«Contra spem spero!» «Лісова пісня»	лірика гром. драма-феєрія
	І.Франко	«Гімн» «Чого являєшся мені  у сні?» «Мойсей»	лірика гром. лірика інтимна поема-притча
	М. Коцюбинський	«Тіні забутих предків»	повість
	О.Кобилянська	«Земля»	повість соц.-псих.
	О. Довженко	«Україна в огні» «Зачарована Десна»	кіноповість кіноповість
	Г. Тютюнник	«Три зозулі з поклоном»	новела
	Л. Костенко	«Маруся Чурай» «Страшні слова, коли вони мовчать» «Українське альфреско»	роман у віршах  істор. лірика лірика
	І. Багряний (Лозов’ягін)	«Тигролови»	роман  пригодн.
	М. Вороний	«Блакитна Панна»	лірика
	П. Тичина	«О панно Інно» «Арфами, арфами..» «Ви знаєте, як липа шелестить»	лірика лірика лірика
	Богдан-Ігор Антонич	«Різдво»	лірика
	Ю. Яновський	«Вершники»	роман у новелах
Неокласицизм	М. Рильський	«Молюсь і вірю»	лірика
	Є. Маланюк	«Стилет чи стилос»	лірика
Імпресіонізм	М. Коцюбинський	«Intermezzo»	новела
	В. Винниченко	«Момент»	новела
Експресіонізм	В. Стефаник	«Камінний хрест»	новела
	М. Хвильовий (Фітільов)	«Я (романтика)»	новела
Екзистенціалізм	В. Підмогильний	«Місто»	роман  урбаніст.
Символізм	О. Олесь (Кандиба)	«Чари ночі» «О слово рідне! Орле скутий!»	лірика лірика
Сюрреалізм	В. Стус	«Як добре те, що смерті не боюсь я» «О земле втрачена, явися!»	лірика лірика невільн.
Неонародники	А. Малишко	«Пісня про рушник»	пісня
	В. Симоненко	«Лебеді материнства»	лірика
	О. Вишня (Губенко)	«Моя автобіографія» «Сом»	усмішка

Таблиця «Літературний процес XX століття»

Початок XX ст. (до 1917 року)	Ці хронологічні межі визнача­ються не тільки перебігом революції 1905-1917 рр., а й відходом із життя І. Франка (1916 р.) та М. Коцюбинського й Лесі Українки (обоє померли в 1913 р.). Формування після 1905 р. Києва як літературної столиці України, поширення загальноукраїнської літературної періодики
Період революції й національного держа­вотворення	Література за часів Центральної Ради, УНР
Літературний процес 20-х рр.	Період утопій українських націонал- комуністів і поступової ліквідації національного відродження Укра­їни. Значення Празької школи в роз­витку провідних тенденцій літератури в Україні
Розстріляне відро­дження й насаджу­вання в літературі ідей соціалістичного реалізму	Література в умовах геноциду (голод 1923-1933 рр., сталінські репресії 1934-1939 рр.). Насадження комуністичної ідеології й вульгарної соціології в літературознавстві
Література в період війни 1941-1945 рр.	Друга хвиля еміграції. Література в таборах Ді-Пі (МУР, розвиток україн­ської літературно-художньої періодики, книговидавнича справа)
Українська література післявоєнного періоду	Література від 1946 до кінця 50-х рр. в Україні й поза нею
Література в період відродження 60-х років	Самвидавівська література. Нью- Йоркська група в діаспорі
Літературний процес 70-80 рр.	Література в умовах брежнєвсько- сусловського ідеологічного засилля, репресій і форсованої русифікації. Фор­мування сталих взаємин із діаспорою.
Українська література в період розпаду СРСР	Утвердження національної й держав­ної незалежності України. Література на сучасному етапі

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor — відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце в мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265—1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), Франсуа Рабле (1494—1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547—1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564—1616рр.).

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвища-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450—1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470—1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513—1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

Бароко (італ. barroco — дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII—XVIII ст.. Він зародився всередині  XVI ст.  в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін «барокко» належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко — занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі цей напрям сформувався в останній третині XVI — на поч. XVII ст.. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст..  В українській літературі риси бароко з'являються на  початку  XVII ст..

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базіле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М.Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).

Українське бароко виникло на рубежі XVI—XVII ст. і розвивалося впродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І.Вишенського, але справжній початок бароко, на його думку, - Мелетій Смотрицький, проповіді й частково вірші Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).

Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода.  У його творчості є такі риси бароко:

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра та прагнення зрозуміти Бога, який є основою життя;

в) захоплення античною філософією та літературою, зокрема творами Сократа, Платона, Плутарха, Плотіна;

г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;

д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

е) від серця людини залежить розум («Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»);

є) сила людини не в можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості й себелюбства («Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі й не може увійти в царство Боже»);

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою та подобою Бога.

Бароко — перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. «Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, — писав Д.Чижевський, — поставив  її  в тісні зв'язки з літературою світовою...»

Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив із сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала (лат. racio — розум) та зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою й королем над особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.

Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат «Мистецтво поетичне» (1674 р.) став кодексом класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст..

Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати та розважати.

Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність мови й композиції, прагнення до правдоподібності.

З класицизмом пов'язана творчість таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина),  А.Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).

Наприкінці XVIII ст. класицизм формується в українській літературі. Класицизм спершу охопив «низькі» гумористично-сатиричні жанри, «об'єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску». Кращими з них, на думку Д. Чижевського, були «Енеїда», «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1804р.) І.Котляревського...

Тенденції класицизму знайшли своє відображення в трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир», поезії І. Некрашевича, у поетиках XVIII ст.. В українській літературі розвивалася й нехарактерна для класицизму проза. Зокрема, вплив класицизму позначився на творах Г. Квітки-Основ'яненка «Солдацький патрет», «Пархімове снідання» й «Підбрехач».

Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст.. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії». Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30—50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клопштока (Німеччина).

В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм  був запереченням  класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти на перший план поставили почуття

Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски й переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.

Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал.  Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують із фольклору. Вони беруть із народної мови ніжні, ласкаві слова та звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо: «Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька й від неї наче сяє». Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача.

Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С.Писаревський («За Німань іду», «Моя доля»), Л. Боровиковський («Молодиця»), М. Петренко («Батьківська могила»), О. Шпигоцький («Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий»), С.Климовський («Їхав козак за Дунай»).  Український сентименталізм мав селянський характер.

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії й Україні. З часом охопив країни Європи й Америки. Термін «романтизм» запровадили німецькі романтики. Слово «романтизм» походить від іспанського слова «романс». Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. — твори середньовіччя й Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи й мотиви («Каїн» Дж. Байрона, «Мойсей» А. Віньї, «Еліксири диявола» Е. Гофмана, «Марія» Т. Шевченка). Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Особливе місце у творах романтиків займає кохання, любов. Це не гра в почуття,  це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків — юність,  адже романтик той,  хто молодий.

Романтики часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи. Саме в епоху романтизму з'явився перший український роман «Чорна рада»  П. Куліша.

Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827—1828 роках творів П.Гулака-Артемовського, збірників «Малоросійських пісень» М. Максимовича 1827, 1834,1849 років, І.Срезневського («Запорожская старина» 1833—1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. у Харкові. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т.Шевченко). «Відмітною рисою діяльності цього покоління, — відзначає М.Яценко, — стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії.  Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури».

Романтичні ідеї пропагувала так звана «Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я.Головацький — яка підготувала фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністровая» (1837р.). Характерними жанрами «Руської трійці» і її послідовників (М. Устияновича, А.Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети.

Реалізм (лат. realis - речовий,  дійсний) — напрям у літературі й мистецтві, який полягає в правдивому, об'єктивному та всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне  існування.  У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення та поведінки, що відрізняється від типу мрійника, «ідеаліста». Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.

Суть реалізму добре розкрив один із найвидатніших його представників І. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт».

Реалізм відмовився від поділу предметів і явищ на естетичні і неестетичні. Він відтворює дійсність в усій повноті й достовірності.

В українській літературі реалізм утвердився в першій половині XIX ст., цей реалізм має назву просвітительський. У творчості І. Котляревського поєдналися риси класицизму, просвітительського реалізму й сентименталізму. У творчості Г. Квітки-Основ'яненка (у бурлескно-травестійних віршах, одах, поемах, байках) просвітительський реалізм поєднується з класицизмом.

 «Модернізм» (франц. moderne — сучасний, найновіший). Як конкретно-історичне явище модернізм з'явився у Франції, згодом поширився в інших європейських літературах.  У XX ст.  він став визначальною особливістю мистецтва.

Модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Вони іноді відмовляються від сюжету, художнього часу, простору, дії, персонажів, часто використовують іронію, ілюзію, пародію, ускладнену тропіку.

Модернізм у кожній національній літературі мав свої особливості. У формуванні українського модернізму значну роль відігравало не тільки західне мистецтво, але й «філософія серця», споріднена з філософією життя. Західноєвропейські модерністи уникали соціальних і політичних проблем. Українські, за винятком молодомузівців і неокласиків, заангажовані національними питаннями.

Модернізм має багато різновидів. У «Літературному словнику-довіднику» імпресіонізм, футуризм називаються напрямами; символізм, імажинізм, акмеїзм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм — течіями; неоромантизм, неокласицизм — стильовими хвилями, стильовими явищами. Мені більше імпонує думка тих, які вважають згадані категорії течіями. У західноєвропейських літературах існувала така послідовність течій: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, неореалізм, сюрреалізм. В українській літературі всі ці течії співіснували і в часі, і в творчості письменників. Це пояснюється тим, що модернізм в Україні почав розвиватися пізніше.

У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне модернізм і авангардизм. Декаданс (від франц. decadence — занепад) з'явився в період занепаду реалістичної доби наприкінці XIX століття у Франції. Його особливості: відчуття зневіри, втоми, відчаю, прагнення втекти від реальної дійсності. Декадентські настрої проявилися у творах таких письменників, як Артюр Рембо, Стефан Малларме, Поль Верлен у Франції, , Еміль Верхарн в Англії, Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка в Україні, Дмитро Мережковський, Федір Сологуб, Зінаїда Гіппіус, Олександр Блок, Андрій Бєлий у Росії. Оскільки декаденство характерне для багатьох модерністських течій, його не варто виділяти в окрему стильову течію.

Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників, як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус. Період власне модернізму тривав від початку XIX століття до 60-х років XX століття.

Авангардизм (від франц. avant — попереду, garde — сторожа, передовий загін) з'явився в роки Першої світової війни й продовжує розвиватися сьогодні. Це мистецтво є формою заперечення, протесту, бунтарства, стихійної революційності, руйнування банальної офіційної культури. Авангардисти пародіюють усталені мистецькі цінності, традиційні художні засоби, руйнують межі між мистецтвом для еліти і масовою культурою.

До авангардизму зверталися Бертольд Брехт, Поль Елюар, Давид Бурлюк, Володимир Маяковський, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук. Авангардизм складається з таких літературних течій, як абстракціонізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм, експресіонізм. Традиції авангардизму продовжують літературні групи Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Віктор Недоступ), ЛУГОСАД (Іван Лучук, Роман Садловський, Назар Гончар). Неоавангардизм є завершальним етапом розвитку модерністської доби.

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О.Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є.Плужника, Б.-І. Антонича. Термін «неоромантизм» використовували в 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики й поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження. «Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву».

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт із дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки й строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента («Червона зима» В. Сосюри), вони поетизували революційні події («Залізниця» В. Сосюри, «Повстання» В. Еллана-Блакитного, «Слово о полку» М. Бажана), історичних осіб («Тарас Трясило» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, «На Ігоревім полі» Т.Осьмачки, «Бондарівна» Марка Вороного), висловлювали  тугу за духовними і моральними цінностями («Дев'ята симфонія» О. Влизька, «Нічний рейс» М. Бажана),  почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди («Місто» В. Сосюри, «Сліпці» М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, «великого чину».

Символізм (грец. symbolon — знак) — з'явився у 70—80-х роках XIX століття у Франції, згодом поширився в Австрії, Англії, Німеччині, Бельгії, Норвегії, Росії. Він був реакцією на позитивізм і натуралізм. Творча історія символізму почалася з літературних «вівторків» Малларме, у яких брали участь поети Р. Ґіль, П. Кіяр, Е. Мікаель, А. Жід, П.Клодель, П. Валері. Першими маніфестами символізму були «Трактат про слово» Р. Ґіля і стаття Ж. Морсаса «Літературний маніфест. Символізм». Поетика символізму яскраво виявилася в колективному збірнику «Сонети до Вагнера», у творах Ж. Мореаса,  А. де Реньє («Заспокоєння»), С. Мерріля («Гамми»).

Предтечею символізму вважають американського письменника, критика Едгара Аллана По, який вважав, що поет повинен насамперед вразити читача формою, ритмами, алітераціями, строфікою, пробудити в ньому підсвідоме, викликати емоційний шок. Ідеї Е. По розвивав французький поет Шарль Бодлер, який твердив, що поезія мусить викликати в читачів таке світле, високе, але неясне захоплення, яке викликає музика Ріхарда Вагнера, шокувати невиразними зв'язками між предметами і почуттями.

Найбільші досягнення французького символізму пов'язані з творчістю Ш. Бодлера, А.Рембо

Помітний слід залишив символізм в українській літературі. Він пройшов у своєму розвитку окремі етапи. Перший тривав до 1917 року, його репрезентували М. Вороний, Олександр Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський.

Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання «Молода муза». До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С.Чарнецький,  М. Яцків.  Третє — «Українська хата»,  яка в 1909 — 1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М.Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П.Карманський, П. Тичина, М. Сріблянський.  Український символізм виростав на ґрунті, який підготували М. Вороний, Олександр Олесь, поети «Молодої Музи»  та «Української хати». Він набув завершеного характеру й оформився як національне культурне явище.

Серед поетів символістів виділялися Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, О. Слісаренко. Тичину пов'язує з символізмом музичність світосприйняття природи і життя. Арфи, флейти це поетична філософія П. Тичини. Усесвіт для нього — це насамперед музика, ритм, а життя — любов, танець, пісня. Його ріка горить, тремтить, як музика.

Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури.  Завдяки символізму виникли акмеїзм, футуризм, імажинізм, він вплинув на поетику експресіонізму та сюрреалізму.

Імпресіонізм (франц. impression — враження) — з'явився спершу у французькому малярстві у II половині XIX століття (Едуард Моне, Клод Моне, Опост Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссарро). Його назва пішла від картини К. Моне 1873 року «Імпресія. Схід сонця». Основоположниками імпресіонізму в  художній літературі вважають братів Едмона й  Жуля Ґонкурів.

Імпресіоністи виступали проти натуралізму, але не заперечували натури як об'єкта зображення. Вони відтворювали світ у русі, враховуючи, що кожне явище відкривається очам щораз новими гранями. Імпресіоністи вважали, що твори повинні виникати без попереднього осмислення чи задуму, ніби інстинктивно, бо не можна охопити широку панораму подій, об'єктивна істина людині недоступна. Треба малювати тільки те, що бачиш, звідси ідея спостереження на природі.

У творах імпресіоністів змінюється концепція людини. У літературу входить герой стражденний і бунтівний, з комплексами, втомлений і водночас агресивний.

Вершиною імпресіоністичного письма є новела М. Коцюбинського «Intermezzo». Враження від навколишньої дійсності і внутрішні переживання її автор передає зоровими картинами. Образи квітів, птахів відображають внутрішні процеси, які відбуваються в душі героїв. Дійові особи твору — «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки». Сценою дії є душа ліричного героя з її болями, утомою, радощами й надією. Як справжній виплеск зливи переживань звучать слова: «Погаси сонце й засвіти друге на небі». Через конфлікт між громадським обов'язком і втомою, зневірою письменник розкриває соціальні (художник і суспільство) та психологічні переживання.

Імпресіоністична образність характерна для творів В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Олександра Олеся, Є. Плужника, Т. Осьмачки. Її використовували символісти (П. Верлен, С.Малларме, М.Метерлінк).

Експресіонізм (лат. expression — вираження)  утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з'явилися у творах художників, які об'єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об'єднання «Міст» (Е. Гаккель, Е.А.Кірхнер, М. Пехштайн), «Синій вершник» (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). Першим вживав термін «експресіонізм» у 1911 році засновник журналу «Буря» X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г.Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.

Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму (усі знання ґрунтуються на досвіді), копіювання й відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть.  «Експресіоніст не описує - він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере, він шукає». Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагічність світовідчуття.

У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя — фільтр, який може очистити людину й привести до Бога. Утрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очищаючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за провини людства. Ця проблема глибоко розкрита в новелі В.Стефаника «Новина».

Неореалізм (італ. neorealismo від грец. neos — новий і лат. realis — суттєвий, дійсний) — стильова течія в українській літературі, яка утвердилася у 20-ті роки XX століття у творчості Григорія Косинки, В. Підмогильного, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича, І.Сенченка, а в 60—70-ті — Григора Тютюнника, І. Чендея. Неореалізм сформувався на основі класичного реалізму й натуралізму, але відмовився від принципу зображення життя у формах самого життя. У творах неореалістів документальна достовірність поєднується з філософсько-аналітичним заглибленням у життя та ліризмом. Неореалісти переосмислили концепцію особистості в літературі. На місце бунтарів типу Миколи Джері, Чіпки Вареника приходять звичайні люди з багатим внутрішнім світом, складною душевною організацією. Письменники зосереджують увагу не стільки на їх діях і вчинках, скільки на думках, переживаннях, прагнуть пізнати ірраціональну (незбагненну ) суть характерів.

Неореалісти, розкриваючи характери персонажів, акцентують увагу на боротьбі протилежних начал у душі людини, відчуженні особистості в суспільстві. Важливу роль у творах неореалістів відіграє художня деталь, яка важить більше, ніж розлогі описи й розлогі сюжети в реалістичних творах.

Визначальні  риси  неореалізму:

       -  у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;

       - неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;

       - внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

       - зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти й об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Футуризм (італ. futurismo від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія 10—30-х років XX століття. Виникла вона в Італії у 1909 році. Автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876—1944 рр.). Згодом з'явилися маніфести італійських художників У. Боччоні, Дж. Северіні, Л. Руссоло. У 1910 році побачив світ футуристичний роман Ф. Марінетті «Мафарка-футурист», а в 1912 — антологія «Поети-футуристи», яка відкривалася «Технічним маніфестом футуристичної літератури».

Футуристи виступали проти літературних традицій. Вони закликали знищити музеї й бібліотеки, звільнити Італію від гангрени професорів і археологів. Старій культурі, яка, за їх словами, оспівувала лінощі думки й бездіяльність, футуристи протиставили нову, що возвеличувала зухвалий натиск, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій.

Футуристи виступали проти психологізму в літературі, бо психологія, мовляв, вичерпана до дна й на зміну їй прийде лірика неживої матерії. На їх думку, розпечене дерево або залізо викликає сильніші переживання, ніж усмішка чи сльози жінки. Вони прагнули зруйнувати межу між образом і побутом, мистецтвом і життям. Ф. Марінетті заявляв, що література повинна «влитися в життя й стати невід'ємною його частиною».

Футуристи, закликали іменники ставити, як вони спадають на думку, викинути з мови стерті образи та «линялі» метафори, з'єднувати слова без службових слів. Футуристи шокували публіку заумною мовою, підкреслюючи, що не шукають розміри в підручниках, бо кожен рух породжує новий ритм.

Український футуризм мав наслідувальний характер (такої думки М. Зеров, П.Филипович, М.Неврлий, Ю. Ковалів, В. Пахаренко). Він зневажливо ставився до культурної спадщини, патріотичних почувань. Лідер українського футуризму Михаиль Семенко у маніфесті «Сам» заявляв, що його нудить від заяложених ідей, там, де є культ, немає мистецтва. Досягнувши «вершини академізму та класицизму», мистецтво пішло «деструктивним шляхом», потрібно «добивати його, деструктувати», «з уламків старого мистецтва створювати нове «мета мистецтво», «після-мистецтво». «Без остаточної деструкції практично неможливо збудувати конструкцію майбутньої штуки». Заява М. Семенка «Я палю свій «Кобзар» була сприйнята як зневага до національних святинь. М. Семенко виступав не проти Шевченка, а проти нудного хуторянства, провінційності, профанації творчості національного генія.

Другий період українського футуризму починається виходом у 1918 році в Києві «Універсального журналу» і створенням групи «Фламінго» До неї прилучилися Ґео Шкурупій, О. Слісаренко, В.Яровий,  художник Анатоль Петрецький.

Третій період розвитку футуризму пов'язаний із появою журналу «Нова генерація» (1927—1930pp.), який відстоював незалежність українського слова. На сторінках журналу друкувалися статті про новаторський характер творчості Шевченка,  журнал називав Шевченка другом футуристів.

Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Уперше термін «сюрреалізм» використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п'єсу «Груди Тирезія» (1918 р.) він називав «сюрреалістичною драмою». Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз  Фройда, аналітична психологія  К.Ґ. Юнга.

Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який із Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму — «автоматичний» текст «Магнітні поля». У 1924 році А. Бретон опублікував «Маніфест сюрреалізму». За визначенням А. Бретона, сюрреалізм — «психічний автоматизм», що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму.

У сюрреалістичних картинах часто зустрічаються дивовижні скелети, поруч з ними - мікроскопічні постаті людей, на їх очах згорає розірване жіноче тіло, біля нього - кістки й черепи. Такий хворобливий світ художньої фантазії Сальвадора Далі, який ілюструє фройдівську філософію про приреченість людини на самотнє існування. Цей мотив провідний у творах М. Ернста, Е. Іонеско, С.Беккета. У них людина приречена, пригнічена, живе передчуттям смерті. Символом приреченості часто виступає «мертвий годинник», не здатний показувати час.

Сюрреалізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонича. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною «зелений світ». У його віршах «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня» — ускладнені образи, асоціативні зв'язки. Місто постає як приречена антиприрода. Кохання, яке в сільських умовах є окрасою життя, у місті перетворюється на «корчі болю й насолоди, людина тут виродніє і спотворюється». Прикметний з цього погляду вірш  Б.-І.  Антонича  «Концерт  з  Меркурія» :

Як  віко  скриню,  ніч  прикрила  муравлисько  міста,  

в  долинах  забуття  ростуть  гіркі  мигдалі  сну.  

На  голови  міщан  злітають  зорі,  наче  листя,  

у  скорчах  болю  і  багатства  людський  вир  заснув.  

Бур’ян  дахів,  співуче  зілля,  міцний  кущ  —  антени.  

На  ніч  сплітаються  коханці,  мов  гарячий  хміль.  

Червоні  раки  ламп  повзуть  по  меблях  і  по  стінах,  

холоне  тіло  в  сні,  душа  гниє  й  сріблиться  цвіль.  

Руда  коханка  в  теплім  ліжку  і  зоря  в  портфелі,  

старі  перини,  мокрі  рожі  і  черва  з  книжок.  

В  радіостанції  натхненний  спікер  накладає  

на  ночі  грамофон  холодний  місяця  кружок.

Сюрреалістичні елементи наявні у творах Галі Мазуренко, Емми Андієвської, Ю.Тарнавського, Б.Бойчука, Василя Барки, П. Тичини, В. Голобородька, М. Воробйова.

Абстракціонізм (лат. abstractio — віддалення) — авангардистська стильова течія, яка зародилася в образотворчому мистецтві, а згодом поширилася на всі види мистецтва. Засновником абстракціонізму був російський художник Василь Кандинський (1872—1944 рр.). У 1913 році художник К. Малевич заснував течію супрематизм (лат. supremus — найвищий, зверхній). У розвиток теорії та практики абстракціонізму значний внесок зробив нідерландський художник Піт Мондріан (1872—1944 рр.). Він вважав, що реальний світ є причиною болю, страху, страждань, цих негативних емоцій може позбавити людину абстракціонізм. Абстракціонізм для нього — своєрідний максималізований раціоналізм, який виключає емоційне ставлення до подій і явищ життя. Недоліком старого мистецтва Мондріан вважав захоплення матеріальними предметами і природою, закликав денатуралізувати мистецтво, звільнити його від матеріальності.

Характерними особливостями абстракціонізму є крайній суб'єктивізм, релігійний містицизм. Абстракціонізм опирався на філософію А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, 3. Фройда, К.Ґ. Юнга і А. Бергсона. Твори абстракціоністів — це нагромадження геометричних фігур і кольорових плям.

Постмодернізм (лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодернізм з'явився на Заході в другій половині XX століття й став визначальним напрямом в естетиці. Цей термін уперше вжив Р. Ранвіц у праці «Криза європейської культури» (1917 p.). А. Тойнбі використовував його в працях з історії для характеристики періоду після модернізму. Наприкінці 50-х років XX століття постмодерністами називали представників "чорного гумору" (К. Кізі, К. Воннегута, Д. Геллера).

У західноєвропейському літературознавстві термін «постмодернізм» вважають синонімом деконструктивізму й постструктуралізму. Постмодерністська література пройшлаетапи нової критики, нового роману  й  драми абсурду.

У розробку теорії постмодернізму значний внесок зробили французькі філософи-постструктуралісти М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Варт і американські письменники В. Гасе, Д.Бартельм, Дж.Барт. Не залишаються осторонь проблем постмодернізму й українські літературознавці. Свідченням цього є статті Лілії Лавринович, Р. Семківа, Марти Коваль, Світлани Руссової, опубліковані на сторінках журналу «Слово і час» протягом останнього десятиліття. «Постмодернізм сьогодні, — відзначає Світлана Руссова,— це химерний феномен, ані зміст, ані термінологія якого поки що не з'ясовані остаточно.

Особливості світосприйняття постмодерністів:

1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.

2. Намагаються поєднати різні філософські релігії й культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.

3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні й неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури           попередніх епох.

5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.

6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.

7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів. У лицедійстві й пародії немовби відбувається звільнення людини від хаосу історії.

8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від навколишнього життя. Вони відмовилися від традиційних способів характеристики, причинно-наслідкових зв'язків, вдаються до складної метафоричності, домінування суб'єктивного досвіду над суспільним. Постмодерністи створили образ оповідача, який, представляючи різні історії, події, акцентує на суб'єктивності, відносності оцінок, ілюзорності життєвої реальності.

Лілія Лавринович, аналізуючи творчість українських постмодерністів (Ю. Андруховича,   В.Винничука, В. Неборака, О. Ірванця, Ю. Іздрика, Т. Прохазька) доходить висновку, що українському постмодернізму притаманні такі риси:

1) втрата віри у вищий сенс людського існування;

2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм;

3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;

4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;

5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість:

6) поглиблена рефлексивність;

7) іронічність та самоіронічність;

8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського);

9) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції);

10) елітарність.

Український постмодернізм різний за тематикою, стилістикою, рівнем рецептивної спроможності. Він — унікальне явище української культури

Вітаїстичність (лат. Vita — життя) — риса модерністської літератури перших десятиліть XX століття, що виявилась у погляді па стихію життя як першооснову світових процесів. В українській літературі вітаїстичнісл ь позначилась на формуванні «романтики вітаїзму» з її настановою на перетворення світу, формування активної, сильної особистості та нації. Вітаістичність притаманна раннім творам П. Тичини, вона яскраво виявилась у поемі «Золотий гомін».

Імпресіонізм - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін. 

       

       Визначальні риси імпресіонізму: 

       - зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; 

       - відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності; 

       - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; 

       - герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; 

       - найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом. 

       

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін. 

Експресіонізм — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.

Кларнетизм — світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, уні­кально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асо­нанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.

Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П. Тичини й походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм указує на «активно рене­сансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко). Синтетичне Мислення схиль­ного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини («Арфами, арфами...», «Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «ма­льовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики. Водночас клар­нетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм переплітався з елементами авангардизму, імпресіо­нізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і нео­романтизму, неореалізму та необароко. Вплив тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.

Деструкція - порушення або руйнування нормальної структури чого-небудь. 

Часопростір, або хроното́п (від грецьких слів «час» і «місце») — взаємозв'язок часових і просторових відносин в художньому творі. Хронотоп – культурно осмислена позиція художнього твору, більш стійкі й об’ємні моделі якої складаються із елементарних. Кожен мотив має свій хронотоп» [1; 400], а отже, вони можуть співіснувати, взаємовключатися, переплітатися, співставлятися, протиставлятися, або «перебувати в більш складних взаємовідносинах» [1; 401]. Розглядаючи художній час і художній простір, слід виходити з того, що хронотоп та мотиви, які його розширюють й ускладнюють, мають сюжетне значення, являючись організаційними центрами основних подій.

Термін хронотоп вжитий А.Ухтомським у контексті його фізіологічних досліджень, а після праці М.Бахтіна «Форми часу і хронотопу в романі» став популярним у гуманітарній сфері: «Хронотоп у літературі має суттєве жанрове значення. Можна прямо сказати, що жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, при цьому у літературі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (суттєво) і образ людини у літературі; цей образ завжди суттєво хронотопічний…».

У художньому світі просторові і часові компоненти зливаються в осмислене і прикметне ціле. Час згущується, ущільнюється, стає художньо зримим; простір інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється часом. Крім того, М. Бахтін вважав, що часо-просторові визначення у мистецтві та літературі завжди емоційно-ціннісно забарвлені. Вчений розглядав хронотопи:

•  ідилічні,
•  містеріальний,
•  карнавальний,

а також хронотопи

•  дороги,
•  порогу,
•  замку,
•  вітальні,
•  салону,
•  провінційного міста.

Умовність зображення  - події поза конкретним часом і простором (Наприклад: поема«Поза межами болю» О.Турянського).

         Маргінальність (від лат. побічний)- характеристика соціальних явищ, які виникають у результаті розширення нормативно - ціннісних систем, найчастіше з маргінальністю пов'язують порушення соціальної регуляції поведінки, а також викликані ними прояви асоціальності та негативні психічні стани.

Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці у першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Перехід міфічного образу в поетичний пов'язаний з усвідомленням відмінності між суб'єктивністю процесу пізнання та об'єктивністю дійсності. Один і той же міфологічний мотив, опрацьований протягом багатьох віків, набуває у кожній епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики й може з часом повністю втратити архаїчний елемент або ж здобути його нове, символічне вираження.

У сучасному літературознавстві виник окремий напрям, так звана архетипна критика, засновник якої — літературознавець Н.Фрай. В її основі — ідея літератури як «перетвореної міфології», тому історія літератури розглядається не у загальноісторичному контексті, а як форма внутрішнього саморуху — «тотальної історії літератури» — особливостей видозміни міфологічних засад на різних етапах розвитку літератури. Відображення у літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ.

Проблемою міфологізму в літературі займалась українська символічна школа міфологів, а згодом О.Потебня, який створив психолінгвістичну концепцію теорії літератури, в її підґрунті — ідея спорідненості психологічних основ творення слова, міфу й літературного твору.

Асоціативність – загальна властивість людського мислення.

Творча уява письменника – продукт зародження художніх асоціацій.

Художня характеристика твору, образи якого дібрано так, що їх прочитання не є однозначним, а викликає у кожного читача ряд власних взаємодоповнюваних асоціацій, що роблять твір багатогранним, "відкритим". Визначним майстром асоціативної поезії в українській літературі є Б.-І. Антонич, пізніше – Г.Чубай, В.Стус, поети-восьмидесятники.

Творчою ланкою в психологічних механізмах фантазії, що забезпечує комбінування нових образів і знаходження нових зв’язків та взаємозалежностей між ними, формування цілісних художніх структур, є асоціації.

Кіноповість (грецьк. kineo — рухаю) — твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом з тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова "кіно" на слово "повість". Так, К. називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, К. називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру К. був О.Довженко ("Зачарована Десна", "Україна в огні" та ін.).

        Публіцистика — рід літературної і журналістської творчості, який оперативно досліджує, узагальнює і трактує з авторських позицій актуальні суспільно-політичні питання та інші проблеми суспільства, з метою впливу на суспільну думку та існуючі політичні інститути, оперуючи при цьому засобами логічногомислення та емоційного впливу[1].

Від суто наукового твору публіцистичний відрізняється наявністю авторської оцінки явищ (подекуди суб'єктивної) та спонуканням до висновків на майбутнє.

Притчевість (від притча) — використання в творах художньої літератури поетики притчі. Літературознавче поняття виникло в наш час. Про нього стали говорити у зв’язку з філософською прозою XX ст., зокрема,
з появою «нового латиноамериканського роману” і породжених ним засад худож. зображення – «космобачення» (“космопогляд ”), магічний реалізм, «барочний роман’,“концептуальна проза» тощо.
Як явише притчевість існувало з давніх-давен і було пов’язане з дидактичною літературою, зокрема, з такими прозовими жанрами, як аполог, байка, притча, повчальна повість; ліричними, як повчання, послання,  драма-мораліте, шкільна драма тощо.
Наявність притчевості в дидактичній літературі відбиває певний процес моделювання мислення, при якому підбір і спосіб подачі художнього матеріалу є аргументом мотивації авторської концепції.